За обурених дубівчан замовте слово, або «Зняти з нас цю темну пляму!»

09 Липня 2024, 14:14
Дубове 107
Дубове

Так якось склалося з часів радянсько-тоталітарних, що дубівчани – мешканці прекрасного підполонинського селища на Верховині не тільки мали привід для гордощів за досягнення в економіці, спорті й культурі, що стала набутком найперше з функціонуванням великого підприємства – Закарпатського вертолітного виробничого об’єднання, але й несло якусь неясну, ледве усвідомлену провину за один епізод – а саме публічне цькування свого славного сина – письменника Івана Чендея за його таки найкращу і водночас найбідованішу книжку «Березневий сніг».

У тоталітарному недемократичному суспільстві влада вміла приголубити митця, надати йому премій і вирішити квартирне питання. Але майстерно робила й речі протилежні – піддавала критиці, остракізму, опалі, а трохи раніше взагалі позбавляла волі і життя. Замовчуванню могли піддаватись не лише окремі твори мистецтва, але й цілі культурні угруповання, напрямки і стилі. 

Подібної долі зазнав знаний в Україні і поза її межами прозаїк Іван Чендей зі згаданою вище книжкою новел і повістей, що вийшла у київському видавництві «Молодь» у 1968 році і зазнала нищівної критики й осуду навесні наступного, 1969-го.

Нагадаємо, що книжка спочатку була прихильно сприйнята читачами. Але невдовзі дехто із земляків-дубівчан, із колег по літературному цеху і, очевидно, з бійців недремного ока тоталітарної системи завбачив у написаному майстром речі ідеологічно шкідливі, а саме – очорнювання світлої радянської дійсності з її керівною і спрямовуючою силою – комуністичною партією. І тоді система відчула замах на себе вже, а не тільки на окремих її представників.

Нагадаємо також, що надворі була весна 1969-го, час, коли брежнєвські заморозки входили в силу, а від хрущовської відлиги не залишалося, здавалось би, і сліду. Коли Україною вже прокотилися арешти політв’язнів-шістдесятників, коли замахувалось уже і на голову спілки письменників – Олеся Гончара.

А тут раптом непокірний Іван Чендей знову не тільки зі своїми «ступками, м’ялками», але і з самодуром-комуністом Іваном Каламарем у головній ролі на фоні спокійного врівноваженого священника Стаха, з черствим номенклатурником, членом партії – а як же інакше, обласним начальником Дмитром Дмитровичем, що не знаходить часу поїхати до хворої матері в Забереж, але державною машиною і шофером передає нещасній «пілюлі з-за кордону». Ну як таке можна було стерпіти. Особливо тим, що впізнали себе у книжці.

Влада почала діяти системно – на малій батьківщині Івана Чендея, у Дубовому, були організовані збори мешканців села, працівників середньої та восьмирічної шкіл, на яких заповзялися засудити написане й надруковане разом із автором, якому щонайменше пропонувалося відректися від книжки.

Було зрозумілим, що збори організовуються зверху. Як довідаємося згодом зі щоденників Івана Чендея: «…аби каша була добре приперчена і присолена, прилучалися уповноважені з райкому в особі секретаря по ідеології В. Ф. Урсти, заввідділом агітації та пропаганди Левка, заввідділом шкіл району В. Кривського». Принагідно згадаємо, що в Ужгороді теж намагалися влаштувати обговорення-рознос на засіданні кафедри української літератури УжДУ. І звичайно, справа не один раз розглядалася у структурах міськкому та обкому КПРС.

Збори в дубівському будинку культури, де могло поміститися й півтисячі громадян, відбулись недільної днини 2 березня, а наступної неділі «Закарпатська правда» ледь не всю третю сторінку (тодішнього великого формату) видрукувала два матеріали – «Життя – у кривому дзеркалі: земляки Івана Чендея про його нову книжку» (за підписами фельдшера Дубівської лікарні П. Помфюка, нач. автопарку Ю. Мадара, робітника М. Магея, голови колгоспу «ДТСААФ»  Д. Подольського, заст. голови сільської ради і водночас секретаря парторганізації Ю. Мотринця, зав. магазином Т. Ребаря, старих комуністів, пенсіонерів І. Поповича та В. Черевка) та «Чому обурились дубівчани?» (за підписами літераторів В. Вовчка, В. Поліщука та М. Рішка).

Днем раніше, 8 березня тячівська районна газета «Дружба» теж надрукувала підбірку дописів про ці події – «Не ті села, не ті люди» (голови Тячівського райвиконкому М. Країла), «Комуністи завжди на чолі» (члена КПРС з 1932 р. В. М. Черевка), «Праця звеличує людину» (механіка цеху з виробництва мармурового дрібняку колгоспу «ДТСААФ» І. М. Декета,  економіста цього ж колгоспу М. В. Канюки), «Разючі зміни  скрізь» (фельдшера Т. С. Трусенка, голови споживчого товариства І. І. Дзябка), «Не перекручувати дійсність!» (вчительки та директора середньої школи Р. А. Мусієнко й Т. І. Мурги).

Як бачимо, усі кривдники письменника, недоброзичливці і прислужники радянської влади скинули маски і не тільки нанесли незаслуженої кривди Івану Михайловичу, але й кинули тінь, темну пляму на все село. Та якщо приглянутись уважніше і врахувати час та обставини, в яких організовувались і збори, і дописи в газетах, то побачимо, що третина зі згаданих прізвищ взагалі не дубівчани, тобто, або жили в Тячевах-Ужгородах, або були приїжджими, себто – зайдиями, як їх іменували в Дубовому. 

І що абсолютна більшість із них були людьми підневільними – чи начальниками в радянській системі й економіці, чи членами комуністичної партії, в якій панував «демократичний централізм».

Чи міг відмовитись від підпису (бо сам, напевне, не писав) голова колгоспу Подольський Д. Д., якому ті ж таки вдячні дубівчани поставлять пам’ятник у центральному парку уже в часи незалежності, враховуючи його заслуги перед рідним селищем? Питання риторичне. А людина перебувала на початковому відтинку свого трудового і життєвого шляху. Напевне, його щаслива зірка доброго господарника і стратега закотилась би за горизонт, ледь зійшовши.

До речі, в подальші часи, і радянські, і незалежні, Іван Михайлович дуже прихильно ставився до директора ЗВВО Дмитра Дмитровича і водив із ним щиру дружбу, про що довідуємося зі згаданих уже щоденників письменника і фактів життя.

Чи міг відмовитись від підпису директор школи Мурга Т. І.? Знову маємо риторичне питання, адже система за такі відмови запросто знімала з керівної роботи. Значно пізніше ще один цікавий дубівчанин Бережник М. Д. розповідав, що Тома Іванович якось у розмові казав, що жаліє за два епізоди у своєму житті – що дав себе втягти у переслідування І. Чендея і що погодився піти головою виконкому у свою рідну Нересницю. Тобто, для людей совісних, як бачимо, такі «підписи» не проходили безболісно.

Не відомо, чи мучила совість інших, наприклад робітника М. Магея? Але Іван Чендей записує у своїх щоденниках, як того переслідували самі дубівчани, що не міг, бідолаха, їздити на роботу у вагоні вузькоколійки, а мусив ховатися у тамбурі.

Тобто, земляки таки потурбували совість, якщо трохи прикімарнула. Ще один підписант «Помфюк ніби казав перед зборами, що дав би 25 крб., щоб на збори не мусив іти і на них виступати».

Не знаємо, і вже не взнаємо, чим керувалися тоді інші підписанти. Можемо лише здогадуватись. Можливо, члени партії і погоджувались внутрішньо на осуд Чендея і його книжки. Адже, коли згадуєш, із яким трепетом і бойовою дзвінкістю у голосі Раїса Антонівна (Мусієнко) закликала щоразу на сільських зборах піонерів бути готовими «до боротьби за справу комуністичної партії радянського союзу», то можемо припустити, що її, як секретаря шкільної парторганізації, довго вмовляти не довелось.

Можемо припустити, що й заступник сільського голови й секретар місцевої парторганізації Мотринець Ю. В. теж виступав проти книжки і письменника щиро, із внутрішніх поривів. Адже ж плакав він привселюдно серед сельчан 24 серпня 1991 року, коли спостерігав, як комунальні служби селища прибирають уламки із колись могутнього пам’ятника вождю світового пролетаріату, котрий якимось побитом переломився надвоє і впав саме напередодні увечері.

Інші поступали так, як дозволила їм совість і свідомість, чи, може, страх перед системою. Бог їм суддя. Тим паче, що всі вони вже дають відповідь за свої вчинки перед верховним, найсправедливішим суддею.

Як би там не було, але підписанти, навіть примусові, складали мізерну частинку того масиву, що гордо іменується дубівчани. Мало того, земляки почали називати їх, тих, що виступали на зборах або підписували дописи в газетах, каламарями, що свідчить про справжнє ставлення дубівчан до описуваних подій.

Цікаво, що сам Іван Чендей своє негативне ставлення висловлює лише щодо сільського активіста, заступника голови виконкому Юрія Мотринця, пригадуючи й інші його грішки на посаді, та начальника автопарку Мадара Ю. А. 

Знаючи Івана Михайловича як противника всього лживого, несправжнього, шкурницького, уже й не дивуємось про такі несхвальні відгуки, адже правдиві, здебільшого негативні, оцінки від письменника мали й інші горе-керівники, що не були причетними до переслідувань автора «Березневого снігу».

Про інших старих, ще із чеських часів, комуністів Поповича і Черевка якось висловлювався, що зла на них не тримає. Очевидно, письменник розумів усю складність тодішньої обстановки і великодушно не гнівався на своїх рядових кривдників (на відміну від партноменклатурних, яких у щоденниках ще довго згадував незлим тихим словом).

Не будемо й ми дуже строго присікатися до них, дрібних і дріб’язкових. 

А звернімо якнайпильнішу увагу на іншу сторону медалі – на питання: кого таки маємо називати дубівчанами, і якою була реакція на книжку «Березневий сніг» та на його автора у більшості дубівчан. 

Адже ж давав відповідь колись наш титан мислі і духу Іван Франко у повісті «Борислав сміється» на подібне питання. «А хто ж то такий той Борислав? Борислав, паночку, то ми!» – кажуть бориславські робітники, які зорганізувалися на страйк і мирний спротив капіталістам-працедавцям. 

Чи маємо й ми через стільки літ після 1969-го, коли відкрилося вже так багато різноманітних фактів і джерел, вважати услід за писаками Поліщуком, Вовчком,  Рішком, що дубівчани «обурились» на паплюження радянської дійсності у книжці «Березневий сніг»? Чи таки прислухаємось до людей у масі своїй значно більшій, які справді обурились, але… на організаторів переслідувань Івана Чендея. 

Подивімося лише, що писали ці обурені по-справжньому земляки письменника про зборище 2 березня: «Нас, односельчан письменника, є коло десять тисяч жителів. Ми всі дуже обурені, що обговорення даної книги «Березневий сніг» Івана Чендея не пройшло справедливо. Найбільше обурення у нас виявилось, коли ми прочитали під нашою адресою статтю «Чому обурились Дубівчани?» в газеті «Закарпатська правда» №38 за 9 березня 1969 р. Автори статті, напевно, взяли за основу виступи і підписи восьми людей Дубового            П. Ю. Памфюка, І. Д Поповича, В. М. Черевка, Ю. А. Мадара, Д. Д. Подольського, Ю. В. Мотринця і ін. жителів.

Дані люди підписались за дорученням жителів с. Дубове в статті «Життя – в кривому дзеркалі» газети «Закарпатська правда» за 8. ІІІ. 69 р. Хто ж дозволив доручити даним товаришам адресувати лист.

Ми, всі жителі, протестуємо, що підписуватись від нашого імені – не доручали. Нехай вони знімуть з нас цю чорну пляму».

І далі йдеться про те, як насправді проходило обговорення на зборах: «Ми не знали, що 2 березня на зборах села на нас надівають маску «обурливих» за твір «Березневий сніг». Так, ми дійсно обурливі, але не книгою нашого письменника, а людьми, які керували даними зборами. Збори розпочав ведучий з порядком денним: «Від виборів – до виборів». Закінчились збори чомусь? «засудження книги І. Чендея «Березневий сніг». Ми спочатку не могли второпати, що до чого? Уважно слухали. Виступає Мусієнко Р. А., підготується Черевко В. М., пролунало. В такому аспекті ми прослухали 7-8 виступаючих.

Коли з списку ведучого зборами вичерпались всі виступи і заздалегідь підготовлені, об’явили: «Виступи закінчено». Ми аж тепер второпали, що нашого земляка засуджують, а ми йому, навіть, послали листа-подяку за новий твір.

Люди один за одним підводили руки, щоб висловити й свою думку, можливо, й не так по-культурному, але все ж таки маємо право на це. Ні! Жодного з нас боялись вислухати. Тепер ми стоїмо перед нашим дорогим односельчанином окутані маскою «обурливих» за його збірку «Березневий сніг». Ні! Цю маску ми зірвем з нашого обличчя і нікому не доручали надівати її нам, корінним жителям села Дубового, друзям Івана Чендея. Ми будем одностайно протестувати проти заголовка статті «Чому обурились Дубівчани», написаної в газеті «Закарпатська правда» за 9 березня 1969 р. Ми не будемо самі собі плювати в очі, як це зробили деякі. Чому ведучий зборами не надів очки, коли сказав: «Товариші! Хто проти збірки Івана Чендея «Березневий сніг» – проголосувати. «Одноголосно»! З числа «одноголосно» піднялось 30-40 рук з величезного натовпу людей.»

Даруйте за такі об’ємні цитати (листи справді величенькі, видно дубівчани таки обурились усерйоз), але обстановку з обговоренням мусимо знати достеменно і, що називається, з першоджерел.

Колективний лист не побоялися підписати з півтора десятка людей. Ось ці прізвища – Ціпіньо, Носа, Леспух, Футько, Мачко, Магула, Шкиндя, Мотринець, Руснак, Мотринець, Головчук, Бігунець, Мадар, Вурста.

Зараз уже важко знайти підписантів, які б пролили більше світла на «рейвах» довкола «Березневого снігу». Скажемо лишень, що сам письменник пише у своїх щоденниках про факти переслідувань сміливців: «Коли представник райкому партії прибув у Дубове перевіряти колективні скарги проти виступів у газеті, В. Носа, Ю. Ю. Ціпіньо підтвердили, що вони писали, посилали.

Ю. Мотринець погрожував, що всі скаржники «будуть носом рити землю», заявив, що коли б мав право, першим застрілив би Чендея – за книгу, другим –  В. Носу. Що залишається сказати? Ось що: коли б свині роги, вона би перерила цілий світ».

Подібно проходили і збори в середній школі, коли не дали слова піонервожатій Оксані Носі, бо вона проговорилась, що захищатиме Чендея. Вона теж разом з чоловіком Василем (отим самим) писатиме в газети. Писатиме й Савула Марія Василівна, що працювала колись в торговому об’єднанні. А відповідь із ще однієї київської газети дотепер зберігає Бігунець М. В. – заслужений лікар України і багатолітній керівник місцевої лікарні, теж, як і ображений Бігунець І. Ю., двоюрідний брат Івана Михайловича Чендея. «З одного дерева – хрест і лопата!» – слушно наводить народне прислів’я письменник.

Такий же родинний статус має і Василь Носа. Разом з дружиною вони щасливо дожили до повної реабілітації письменника і, скромно і скупо, але таки розказали трохи, як з ними проводив підкреслено культурні бесіди представник КДБ, що потім успішно очолював профспілкову організацію вчительства Тячівщини.    

Про ставлення простого народу до книги «Березневий сніг» і організаторів гонінь на її автора проливає світла сам письменник, який по свіжих слідах цього «відьомського шабашу» робив свої записи у щоденниках. Зокрема, звідти довідуємось, що «дружину Івана Фіцая примушували іти на кладовище й витягати хрест з могили чоловіка Каламаря-Фіцая», потім примушували писати на Чендея заяву або хоча б підписати вже заготовлену, погрожуючи їй звільненням з роботи і позбавленням стипендії дочки. Небога переховувалась у знайомих, але проти своєї совісті і письменника не пішла.

Батька І. Фіцая запрошували на збори і до виступу на них, але той відмовився. Як і підписувати скаргу на Івана Чендея. Посилали «Волгу» (авто) за отцем Мадаром (прототипом о. І. Стаха). Відмовився. В архіві письменника є ще багато листів від вдячних земляків-дубівчан із підтримкою автора книжки «Березневий сніг», а не закидуванням камінням, як про це мріяв «один з діячів районного масштабу».

Як бачимо, фактів захисту письменника і написаного ним значно більше, ніж намагання всієї могутньої Системи з її райкомами, обкомами, первинними парторганізаціями,  КДБ і їже подібними.  Ці факти неабияк тішили его Івана Чендея: «Супліку на «Березневий сніг» з кафедри відмовились підписати викладачі Ю. Туряниця, В. Поп, М. Федака, В. Чумак. І так не випало єдності в засудженні «крамоли»!.. Не журіться, хлопці, не ви одні не підписали, цим самим падаючи в немилість повновладців! Не підписали кляуз на «Березневий сніг» батько Івана Фіцая…, дружина Івана Фіцая.

Хвала сучасності – великій і мудрій – за те, що вона має не одних тільки Петьок Потушняків (який спочатку надрукував схвальну рецензію на книжку, а потім написав гидке спростування – М. Н.), Вовчків, Поліщуків, висуванців Рішків, а має і людей мужніх, не заляканих погупуванням кулаком в стіл!..»

Він (Чендей) був упевнений, що час його виправдає.

Що ж, життя справді розставило усі крапки над «і», показало, де кривда, а де правда, де зло, а де добро. Варто сказати, що земляки-дубівчани шанували, любили і приймали у трудових колективах Івана Михайловича завжди, навіть у часи офіційних гонінь і заборон. Заради справедливості, мусимо згадати, що вже в новітні часи, перебудови і незалежності, дубівчани робили деякі спроби змити з себе цю темну пляму «обурення «Березневим снігом». 

Так, у десятому номері журналу «Вітчизна» за 1988 рік автор цих рядків надрукував рецензію на роман І. Чендея «Скрип колиски» із претензійною назвою «Чи обурюються дубівчани?» Трохи згодом він в обласній молодіжній газеті і журналі «Дзвін» №4 за 1990 рік виступив з рецензією книжки «Калина під снігом» під назвою знову з підтекстом – «Довге повернення «Івана». 

У 1994 році, коли вже згадана книжка була висунута на здобуття Національної премії імені Тараса Шевченка в газеті «Новини Закарпаття» знову з’явилась моя стаття з багатообіцяючою назвою – «На що сподіваються дубівчани». І, очевидно, щоб уже остаточно розвіяти всі сумніви щодо питання Чендей і мала батьківщина, ваш покірний слуга у 2005 році спромігся на окрему книжечку «Дубівчани в одежі слова: Вивчення творчості Івана Чендея у школі», яку ще встиг немічний уже письменник потримати в руках і вимовити одне слово: «Дякую!»

Очевидно, не тільки конкретному автору, але й іншим своїм землякам, і не тільки землякам, за все те добре, що було і що буде надалі.

Коментар
17/07/2024 Середа
17.07.2024